Знаєш, я виріс в людину з доволі покаліченою психікою (ні, дурню, я не нию, скоріш хвалюсь). От в школі були двоє здоровеньких й злих хлопчаків. Щоб підвищити свій "авторитет", любили познущатися з одного доброго й хворобливого "ботана" (знайомтесь, то - підліток я, зо 8-9 років тому) й, при цьому, перетинали багато меж. Від тоді пройшло багато часу й майже все помінялося: я зробив непогану кар'єру, 6тий рік підряд, по 3 дні на тиждень, відвідую спортзал, розважаюся з доволі дорогими дівчатами й обзавівся зо десятком серйозних колег, які в боргу переді мною (щоправда від колишньої доброти не залишилося й граму). Але є одне "але" - протягом багатьох останніх років не було й ночі, щоб я не згадав своїх минулих кривдників (сьогодні - рядових холопів-роботяг), навіть більше - жага помсти давала мені наснагу дертись крізь лайно й щебінь все вище і вище. Найвеселіще те, що моя злість не вгасла й до сьогодні (і це мене радує). Як тільки мене перестане стримувати старенька матуся (останнє, що я люблю й ціную) - віддам свої борги сторицею і байдуже чим воно мені обернеться.
Ну а агресивній школоті хочу порадити бути більш стриманими, а то є велика вірогідність, що в майбутньому гарненько вилізуть боком подібні вчинки.

Коментарі
Коментарі відсутні