#2431 Зізнаюсь 24 травня 2015 о 3:03

Привіт, ТЗ. В момент, коли пишу це, на дворі вже пізня ніч і, як правило, в цей період мою голову полонять різношерсті роздуми про те як жив, жию і хотів б жити. Так от, хочу виговоритись хоч комусь (хоч якось), прагну вилити на вас всі шмарклі, які назбирались, а то вже давно їх не розпускав і, головне, отримати хорошу пораду від дорослої людини, яка знає, що говорить. Але для початку потрібна коротка (наскільки це можливо) передісторія мого минулого від самого старту.
Від самого народження виховувала мене тільки мати. Жили в лютих злиднях. На моїх очах ледь два рази не померла від рук її брата, який напивався до білої гарячки. Шкільні роки були жахливими. Страшнуватого астеніка, якого цінували вчителі і виокремлювали його з поміж інших тільки завдяки його ж рівню знань, ніхто не любив і, як ви вже здогадалися, стадо практикувало публічну травлю. Я читав дуже великими обсягами. Серед стада це, звісно ж, вважалося чимось принизливим і недостойним.
У книгах я шукав притулок і ховався від світу. Передбачувано, що зі школи вийшов із цілим букетом комплексів, фобій і перекошеним (з точки зору здорових, себто звичайних людей) світоглядом. Маючи здоровенну базу знань, банально провалив співбесіду в коледжі, завдяки своїй зацькованості й невмінню педагога відрізнити стуленого "ботана" від дитини з дебільністю. Далі два роки навчання у гімназії і життя у гуртожитку, що дало мені змогу позбутися частини страхів і ілюзій. Вступ в університет був надто простим. Я недооцінив себе (хто б подумав) й із захмарними балами залетів до лайно-вузу (але це не надто суттєво, адже в Україні освіти, як такої, не існує). Тут й почався творитися найсоковитіший інфернальний пиздець. Переїхавши у чуже місто я втратив всіх (двох) друзів . Грошей, звісно ж у мене катма і щоб прогодувати свій зад, приходиться працювати на заводі в тваринних умовах по вихідних, а також вибірково в будні (інколи нічні зміни). Але найбільше давило не це: недавня зима була найгіршою у моєму житті. Так відчай і смуток мене ще ніколи не накривали. Представ собі відчуття, коли близько десяти тижнів (канікули) підряд, день у день (крім неділі) о пів на сьому лютим холодом добираєшся у ненависне місце де ледь не обморожуєш пальці кожного разу.Після роботи, йдучи пітьмою, вертаєшся додому і розумієш, що там тебе ніхто не чекає, ніхто не заговорить до тебе і ти, вмившись, приготуєш вечерю й вляжешся в ліжко, щоб заснути і повторити цикл. Але заснути не так то й просто, адже твій мозок роз'їдає ціла купа думок за дією, схожих на висококонцентровану сірчану кислоту. Вночі снилися кошмари, я кричав й бився об стіни. Днем ходив із жахливими синцями під очима від недосипання.
Я став копією головного героя фільму "Машиніст". Від тоді пройшло півтори року, я сильно загартувався і справи пішли помалу вверх, але й досі дуже рідко сміюся і сную у пошуках ідеї, як облаштуватися у цьому світі, маючи тільки незначний капітал, майже закінчену безкорисну вищу освіту, величезне бажання відігратися й супер-джерело живлення у вигляді тих, хто у мене не вірив чи не вірить.
Мені не потрібні настанови типу "не ний" від "мужиків", які виросли в класичній благополучній сім'ї, або яких природа нагородила хоча б милим личком.
Мені давно вже класти на таку курву, як суспільна думка й, зокрема, на ваші якісні оцінки моєї персони
Я хочу почути змістовну пораду від людини, яка вигребла із аналогічного (а краще більшого) за густиною й глибиною лайна та добилася поваги хоча б декількох десятків осіб стартувавши не просто з нуля, а з від'ємного показника.
Рано чи пізно я доб'юсь успіху і, можливо, стану у пригоді людині, яка б допомогла мені уникнути майбутніх помилок навіть за допомогою змістовної підказки чи направлення.
P.S. якщо хтось із інтелектуальної еліти ТЗ плюватиметься на велику кількість тексту й питатиме, що там написано - кажіть, що "автор описав свою любов до дітей сонця"

Коментарі до запису
  • Коментарі відсутні.
Додати коментар

Бажаєш виговоритися чи поділитися своїм секретом? Сміливіше, це анонімно!