Це жахливо, мій ботаніку, що я не можу сказати тобі це. Мене жахливо тягне до тебе. Хочу бачитись, торкатись, цілувати тебе. Впитись губами в твоє тату і відчувати пульс яремної вени.

Але ми різні. Тобі не дуже цікаво те, що я розповідаю. Ти не розумієш моїх жартів. Моя творчість тебе дратує. А найгірше це те, що я не можу вдихнути в тебе життя, запалити тебе. Ти поховав себе заживо і не хочеш на світло. А я не всесильна. Я щойно вилізла з прірви, я вперше знайшла вогонь. А ти смієшся і думаєш, що я завжди була така легковажна.

Ну й нехай. Я бажаю тобі щастя. Я вірю, що ще буде та, яка додасть блиску твоїм очам. І ти любитимеш її. І вона буде тобі цікавою. І у вас буде свій будиночок. Ви будете прокидатись разом, довго ніжитись в ліжку і пити каву. Вона поверне тебе до читання і ви будете їхати на велосипеді чи кататись на лижах. Ти будеш займатись тим, що любиш.

А ти і не знаєш цього. Зате я відчула себе живою. Вперше за довгий час, якби ж ти знав, скільки там пітьми та болю. Йди на світло, подорожуй, люби. Сподіваюсь, за кілька років ти ще пам'ятатимеш наші моменти.

Коментарі
анонім 0 21 листопада 2020 об 11:40
Мені б навчитись так гарно посилати накуй)