Мої перші рядки, строго не судіть)

Чорна поляна, чорне небо , лабіринт,
У лабіринті тисячі заблудших душ,
І очі їхні покриває чорний бинт,
На плечі ллється чорної брехні холодний душ.

Зізнайтесь, кожен в цьому стаді вже впізнав себе,
Заплутаного, немічного раба,
Для когось цей обман утіха, втеча від усіх проблем,
Солодка, приторна, липка розрада.

Не мати думки власної – це зараз в моді,
Мізки покласти у сплячий режим,
Для чого ж їх? Вони не стануть у пригоді,
Є ж думки інших – викликаючий залежність нікотин.

Так, ти звикаєш вже коритись долі,
Так стрімко прогресує рак душі,
Слабкий вже зір і атрофія волі,
І ефемерне тіло бовтається у глуші.

Так, це хвороба нашого століття,
Нещадна, сильна і жорстока пелена,
У кожного в кулоні є зілля-протидія,
Та не усім свята сміливість та дана.

Невже не хочеться тобі жить вільно?
Творити свою долю сам, думати сам?
Бунт в крові розігріти, йти повільно,
Сам по собі, а не на поклик голосам.

Мої рядки не є щось особливе,
Банальні і прості, знайомі всім,
Та вдуматись у них, я вірю, кожному властиво,
Лиш треба від туману вже протерти зір.

Створи свою державу, своє царство,
Май власну думку, може дивну, але нетипову,
Не бійся вже нарешті підірвати всередині рабство,
Можливо цим саме ти зміниш епоху!

Анонімно, будь ласка

Коментарі
Коментарі відсутні