Вечір добрий, ТЗ. Я загнаний у глухий кут і приходжу сюди, як на сповідь. Можна було б зайти і до церкви, але почувши мою розповідь, бородатий священник б випив одним залпом літру кагору і вигнав із святині. Мене навіть не хвилює вікова структура аудиторії цієї місцини бо виговоритись попросту нікому та ще й, на додачу, є можливість зробити це анонімно, що є дуже зручним варіантом для такого, як я.
Почну свою історію. Втратив своїх батьків я протягом двох років. Коли помер батько - остання рідна людина, мені тільки виповнилося 9. Мене закинуло у дитячий притулок - місце, повністю просякнуте цвіллю, гниллю, корупцією, безнадією і людьми, які вбивають тебе не тільки морально, а й фізично. Проте, як велика рідкість й подарунок долі, зустрічаються й одиниці, які зберігають свою людяність навіть там. Таким був наглядач мого житлового блоку й комендант. Саме ці два сиві дідугани, яких вже немає на світі цьому, надали мені можливість перебувати у бібліотеці в рази більше ніж решта вихованців і дозвіл ходити на заняття по східним бойовим мистецтвам у секцію, яка знаходилась через дорогу - самбо, а згодом й тайський бокс. Моє перебування поза цими двома острівцями приносило тільки падіння духу, нервові зриви, приступи агресії й регулярні кошмарні сновидіння, після яких прокидався, весь залитий холодним потом. Тамтешній психолог обмежився тільки короткою розмовою зі мною і фразою: "Ти звихнений і я не бачу сенсу тратити на тебе свій час". Саме там у мене почалися проблеми із розладами зору, які серйозно аналізувати й лікувати ніхто й не збирався.
Після виходу із дитячого будинку я повернувся у стару батьківську квартирку, яку дивом не загарбали різного роду пройдисвіти і в якій не було нічого крім ліжка й декількох одиниць старих меблів. Я влаштовуюсь працювати на підпільному заводі й збираю гроші на навчальні матеріали задля підготовки до ЗНО й поїздки в Київ, щоб спробувати вступити до Києво-Могилянської академії за напрямом "практична психологія" й тим самим піти ледь не по стопам батька. Підготовка й спроба вступу забрала у мене багато часу, сил й грошей. Щоб прорватися на державне місце мені не вистачило 0,4 бала у рейтинговому списку. Зате держквота на пільгові місця сягала аж 25%. Як же мені було гірко дивитися на список, у якому люди із меншим балом відібрали мою мрію тільки тому, що їхня пільгова категорія невідомої класифікації була "пріоритетнішою" ніж моя.
Опісля я повертаюся на завод де й знаходжуся до сьогодні. Мене поглинув похмурий й непроглядний цикл в якому не знаходжу жодного орієнтиру. Вечори вбиваю за прогулянками просторами інтернету, читанням й прослуховуванням Вагнера (любов до нього пришила ненька) у цілковитій темряві (тоді свідомість повністю заливається звуками оркестру і я не акцентую увагу на факторах, які здавлюють). 2-3 рази на місяць у мене трапляються приступи гніву й агресії, силу яких не зрівняти із тими, що були в інтернаті. Тоді, коли стемніє, я виходжу на вулицю і їду в найбільш дикі райони міста, де шукаю не надто великі (2-4 людини) п'яні бидло-компанії. Там влаштовую побоїще, ламаю носи, щелепи, часто б'ю суто по ногах, щоб ходити самостійно змоги гопник не мав біля 2ох тижнів. Інколи повертаюся із синцями, маю зламане ребро і шрам на нозі від травмата. 2 рази потрапляв на декілька днів у відділок міліції (благо, що на заводі вдається відкладати трохи грошей). У мене плавно падає зір через різку (тепер вже) форму астегматизму, яка могла відносно легко залікуватись у дитинстві. Сьогодні потрібна операція, на яку заробити можу мінімум за 2 роки. Раз на тиждень стабільно мучить через це пекельна головна біль. Майже кожної ночі прокидаюсь від тих же дитячих жахітть. Мої синці під очима від безсоння важко відрізнити від звичайних "фінгалів". Бували моменти, коли вкотре прокинусь о 2гій ночі завдяки кошмару, згадаю хто я є і чим живу й починаю заливатись сльозами, які просто мимовільно котяться. От уявіть собі заплакану 90-кілограмову тушу. Жалюгідно, правда ж? Я ненавиджу лікарів, навчальні заклади, кожну посмішку на вулиці, всіх щасливих людей, а найбільше себе. Я не знаю, як жити далі.

Коментарі
Коментарі відсутні