Я не пам`ятаю коли саме це було, один або два роки тому. Кожного літнього ранку я ходила бігати на стадіон в своєму маленькому містечку. В більшості випадках о 6 год. ранку стадіон повністю належав мені і користуючись можливістю я в голос спілкувалася зі світом на видуманій мною мові. Я розмовляла з деревами, вважаючи, що в них ховаються такі істоти як ельфи. Смішно, та в це я вірила більше ніж в будь-що інше на світі. Хоч дерева мовчали, а ельфи не з`являлись тоді я відчувала неймовірне піднесення і відчуття, що мене слухають. Ранок зажди був переповнений моїми думками та позитивними емоціями. Пробіжка зазвичай закінчувалася ходінням босоніж по росі і мене не хвилювало, що в траві безліч букашок та павуків яких я до смерті боюся.
Небо, хмаринки, схід сонця, сонячні промені, легенький вітерець, ранкова свіжість, дерева, ранкова роса - все це приносило мені безмежну радість та щастя. Я відчувала себе частинкою всього цього. А тепер спогади про це гарне відчуття не дають мені спокою. Напевно, ось цього мені зараз не вистачає.
Ні, ви не подумайте, я нормальна 16-річна дівчина. Проте наодинці із собою і світом я могла побути і такою.

Коментарі
Коментарі відсутні